дурійкою, ані на жодну з тих 77 язв, що ненастанно, зимою і літом, обсаджують хлопську хату. Це певне було велике чудо.
Але святий Хома показав іще більші чудеса на своїх малих тезках: вони попали до шкіл, училися пильно, перегризлися сяк-не-так крізь тисячні противності та перешкоди, які українському хлопському синові завалюють навіть найпростішу і найрівнішу дорогу до сонячної сторони життя, і дісталися нарешті до університету. Та святий Хома і тут не випустив їх із-під своєї опіки: вони не зробилися безхарактерними, як не один із тих суб'єктів, що видобувся з безодні вбожества, зробилися гострі на язик, правдомовні, зарозумілі й невірні, як сам їх святий патрон.
Аж тут, в університеті, вони зустрілися. Це сталося при досить дивоглядній нагоді.
Було це в полудне, коли студенти виходили з університетських авдиторій, а запізнені п'яниці з шинків, щоби плентатися додому. Один із тих веселих сватків вийшов із молитви до шкляного бога в такім неприкаянім стані, що скоро лиш опинився на вулиці і його обвіяло тепле, свіже повітря, зараз ударив крепкий поклін до землі й не міг уже потім піднятися на ноги, але, пильно слухаючи джмелів, переривав це заняття лише беззв'язними відривками якогось монолога.
— А я тобі кажу, куме Блажею… кроть твою мать за ногу… жінка має рацію… що забагато, того й свині… чи то чесно, чи то подобно, як чоловік отак уп'ється?
