ний, ходив якось боком, своїми окремими дорогами. Знайомі назвали для того одного Хомою з серцем, а другого Хомою без серця, — розуміється, жартом, бо обидва були хлопці скрізь чесні й далекі від егоїстичного шкаралупництва.
Оба Хоми сходилися не раз із собою на ґрунті популярних тоді серед молоді дискусій про народництво та задачі інтеліґенції супроти робочої маси.
— Мусимо любити народ, що вигодував нас працею своїх рук і потом свого чола! — проповідував із щирим запалом Хома з серцем.
— До чого здасться народові наша любов? — бурчав Хома без серця. — Народ потрібує реальнішої поживи.
— Нехай ми тільки полюбимо його. Любов піддасть нам також реальніші думки.
— Любов сліпа. Вона затемнює думки, затіснює горизонт, — говорив Хома без серця, про якого злі язики говорили, що закохався смертельно в якійсь гарній польці, але силкувався тепер перемогти цю свою любов, сердився сам на себе та лаяв себе, що та нещасна любов не хотіла вступитися з його серця, не вважаючи на всі ясні, як сонце, докази його розуму. — Тільки розум наведе нас на добру дорогу, — повторяв він майже скрегочучи зубами, хоч зі спокійним видом.
— Ах, розум холодний і егоїстичний — зідхав Хома з серцем.
— В такім разі це дрібненький і обмежений розум; можна його вважати синонімом глупоти. Правдивий розум глядить
