скуваних над визискувачами, утиснених над тиранами.
— Це в тебе фальшива преміса?
— Розуміється. Нема ніяких визискувачів, нема ніяких тиранів.
Хома з серцем зупинився, мов пригвожджений до місця, і не міг сказати ані слова. Його товариш глядів на його спокійно, мов оце сказав річ таку просту і ясну, яка розуміється сама собою.
— Як то? Значить, по-твойому нема також ніяких пригнічених та визискуваних? — не то промовив, не то простогнав Хома з серцем.
— Ну, це ще не те значить. Ми всі, бідні і багаті, всі ми пригнічені й визискувані. Але наші визискувачі і тирани сидять у нас самих. Це наша апатія, наша дурнота й наша трусливість. Ніякий соціяльний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива.
— Ей, ти знову скачеш у сухий проповідницький тон! Учися, трудися, щади! Це ми вже давно чули!
— Розуміється! Тільки ніколи гаразд не виконували, — буркнув Хома без серця. — Певна річ, це ж безмірно легше ганятися за фантомами зверхніх тиранів та визискувачів, ніж узяти себе самого в руки і увільнитися від внутрішніх ворогів. А все ж таки, повторюю тобі, доки не доконаємо цього внутрішнього увільнення, доти всі теорії соціяльного перевороту, доти всі соціяльні реформи безплодні. Сьогодні увільнені від одного зверхнього
