— Не плети дурниць! — сердито відгризнувся Хома без серця. — Кожен мусить цю семінарію пройти сам у собі і сам із собою, мусить виповісти війну апатії й шабльонові у всіх формах, мусить сам у собі і в своєму оточенню збудити і піддержувати тугу не за новими порядками, але за новими, вищими духово й етично, культурнішими людьми. Ось у чім діло!
Тут розмову обох приятелів перервав прихід кількох знайомих, університетських студентів, гарячих молодих ентузіястів, прихильників Хоми з серцем. Вони всі були ще під вражінням сьогоднішніх зборів, ґратулювали Хомі, оповідали свої вражіння та спостереження зі зборів, упоювалися блискучими надіями на недалеку, радикальну зміну людських відносин. Швидко звичайна розмова стала занадто вбогою і холодною для їх ентузіястичного настрою і вони почали співати. Сама собою з уст зірвалася пісня, уложена Хомою з серцем, якої останні куплети будили серед молоді особливий ентузіязм:
Ви в церкві з свічками перед образами,
А ми стоїмо за дверми;
Вам честь за столами по між багачами,
А слинку ковтаємо ми.
Ми дбаєм, збираєм, та голі й невмиті,
А в вас повні каси й склепи;
Ми постим і сохнем, ви ж п'яні і ситі.
Вчите нас: молись і терпи!
Терпливість — від вас нам наука єдина,
Від церкви, від шкіл і тюрми!
Терпливість — це наша найтяжча провина.
Оттим то все біднії ми!
