— Що мені до історії! Що її суду! — простогнав Хома з серцем. — Коли б я тільки міг допомогти тим бідним людям у їх нужді під цю хвилю!
— І думаєш, що поможеш їм, збільшуючи їх нужду, роблячи їм доступ до світла та свободи ще стрімкішим, ще неприступнішим.
— Алеж вони ще тепер не вміють зносити свободи й світла. Лише під гнетом мусять загартуватися. Тільки гніт викличе протиділання з їх боку.
— Знаєш це так напевно? Гніт викликає протиділання лише в еластичних тілах. А м'які, безопірні роздавлює. Свобода це не ланцюг, який можна склеїти в огні і сформувати ударами молота. Свобода це коштовний плід, що достигає й набирається солодощів у сонячнім світлі й теплі.
Хома з серцем похилив голову й шептав:
— Все одно! Я вже не можу вернути назад. При великих рухах усе так: зразу чоловік думає, що попихає й кермує, а нарешті бачить, що його самого пхають і несуть. Я не можу вернути назад. Діло мусить піти своєю дорогою.
— В шакім разі бувай здоров! — мовив Хома без серця. — Я не хочу більше мати з тобою ніякого діла. Наші дороги розходяться.
І він устав із лавки.
— Підожди ще, — благав той. — Бачиш, може то воно не вийде так погано, як ти міркуєш. Ходи, я розповім тобі дещо подрібніше.
— Не треба, — відповів Хома без серця коротко. — Я навмисне відшукав тебе, щоб
