Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/43

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

власної волі. Не раз будилися в його душі якісь забаганки, але вони бували звичайно фантастичні, неясні та непостійні. Поїхати кудись, знайти щось, здибати когось… Про те, щоби зробити щось, пан Денис звичайно не думав. Щоправда, в вільних хвилях він зачав писати другу повість із суспільного життя, але не обдумавши докладно пляну, не міг ніколи рішитися, куди й за чим попровадити свойого героя, та до чого нарешті довести його. Повість так і лишилася недокінчена.

Доживши таким способом до 28 року життя, пан Денис, хоч звичайно здоровий і сильно збудований, дійшов до того, що його лице зробилося зовсім мертвецьке, без виразу, а його життя зовсім пусте. Останнім висилком слабої волі він забажав оженитися. Не багато думаючи, він поїхав до одного сільського священника, з яким був дуже мало знайомий і в якого була молода дочка, що якось то на празнику в сусідськім домі, чи може на вечерку у Львові подобалася йому задля своєї живости та веселости, що притягла до себе відразу його слабу волю. Це була та панна Рузя, якої розмову з паном Денисом подано на вступі цього оповідання. Пан Денис приїхав до дому її родичів непрошений, і, не просячи в них ніякого дозволу, своїм звичаєм розгостився на пару місяців. Руські священники, особливо такі, що мають дочок на відданню, привикли до відвідин молодих кавалерів чи то з духовного, чи зо світського стану, і радо гостять їх у се́бе доти,