поезії. — І справді, Іван Франко після нашої думки вроджений талант поетичний. Він творить перли там, де на хвильку призабуде той «своєрідний» натуралізм; а де ж той «свій» натуралістичний напрям вносить і в поезію, творить ритмовану й римовану прозу. От так зрозумілий «натуралізм», замість письменникові помагати, в'яже його на кожнім кроці.
Цими увагами ще зовсім не засуджуємо Франкових оповідань; мимо своєї суб'єктивности вони ще не перестають бути цікавими (як прим. і вся поезія суб'єктивно-лірична); вони зображають нам індивідуальний світ письменника, густо-часто поривають своєю думкою, глибокою психологією, а над усе силою дикції — тільки хай не називаються натуралістичними, а радше суб'єктивними, фікційними, а навіть густо-часто односторонньо тенденційними.
Таким то героєм, як всі прочі, є і патер Ґавдентій в «Місії». Патер Ґавдентій є собі чоловічок, на котрім піднімає І. Франко свої раціоналістичні проби. Він їде з місією на Підляшшя. Місія не удається. Патер чим скоріше утікає до Галичини. Дорога веде через ліс, густий, великий, в якому патер ніколи ще не був. Тому і весь той фантастичний чар, вся могуча лісова фантазія безконечною хвилею вдарила на його душу. Спершу здається йому, що всі ті високі дуби, столітні сосни, — то чорні сутанни, що головами сягають неба й безупинно пливуть на схід, на північ… Патер зрадів, бо йому здалось, що це його: ecclesia militans[1]! — Але не довго триває радість його. Бо от в ту саму мить із-під ніг тих сутан виринає нове лицарство, земля гороїжиться блискучими, гострими кільцями — шоломами тих лицарів; тисячі лиць ворожо насторожились на патера, тисячі очей стрілами впились у нього, тисячі рук грізно підноситься проти нього… і з тисячних уст роздаєсь оглушаючий грім; «Не твоя побіда, pater! Ratio vincit[2]!« — «Sanctus, sanctus, sanctus[3]! — скрикує патер і прокидується…
Оце здається нам головна думка оповідання І. Франка. Патер вертається з неудалої місії, по-
