Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/446

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

артистичне, а фотографія, тим гірша, що ся накладає тінню, а він видними, а часто й чутними барвами. Але окрім хиби артистичної, натуралізм веде й до неправди й до погані, що рецензент зазначив легшим словом «неприродністю образків натуралістичних». Покажемо це на примірах. Іван Франко каже, напримір, що він свої згадки про «різання дітей батьком і матір'ю», про «різню панів на Мазурах» і т. д. взяв живцем з життя. На це наводить і докази. Але на теє й доказу не треба, бо з факту самого ніхто йому не може закиду робити, ані яко письменникові, ані яко артистові. Це був факт і автор записує його, яко аберацію людськости від звичайного, морального ладу. Але, коли автор ті факти розмальовує ближче: як мати дитину тримала, як батько взяв миску й казав: potrzymać pod gardzielą, bo krwi szkoda, як одним замахом перерізав горло, як прочі діти опісля кісточки обгризали і. т  і…, то поминувши яскраву неправду, щоб автор сам це обсервував або студіював, закравує це на цинічне бабранняв тій людській гнилі, котру людськости яко факт витикає.

Наведемо примір ще один. Оповідання про порізаних панів, котрих наче баранів повкидали Мазури на вози, — яко факт і в повісті без догани. Але коли автор розмальовує, «що криваві та полупані голови звисали крізь щеблі та волоклися по снігу, лишаючи за собою слід з крови й витікаючого мозку…, що руки й ноги, облиті кров'ю, мов зі шкіри обдерті, сторчали з возів на всі боки…, дальше, що одному панові випало око і брати патра Ґавдентія найшли його, велике, криваве…,» — то спитаємося тепер, чи й це обсервація, чи й це студія? Де, на чім, а вкінці — пощо автор це обсервував? Не виходить це на чисте імагінування, щоб побабратись трошки в тім натуралізмі?

Але сказав би хто, що автор нарочно розмальовує такі факти яскравіше, щоби люди тим лучше собі затямили їх, тим більше обмерзили собі дотичний проступок і тим скоріше від нього відвернулися. На те відповімо, що під тим взглядом має рацію — Еміль Золя, але не має її Іван Франко. У Франції, де поняття моральности таке еластичне, що густо-часто звичайний проступок