цих «канібальських» подій? Це друге діло, тут натуралізм не при чім, і відповідь на це питання явилась би сама собою: не поминув, бо не бачив причини поминати. Коли від подібних образків завзято відвертається та публіка, для котрої пише, і котрої смаком руководиться шан. критик, то це мене зовсім не обходить. Та публіка моїх писань певно й ніяких не читає. А публіка, для котрої я пишу, Богу дякувати, не відвертається од мене й не протестує проти того напряму, котрим каже мені йти переконання й особистий темперамент. Як буде дальше, це, по словах батька Гомера: «лежить на волі богів».
Прийміть, вельми поважний Пане Редакторе, запевнення, що Вас щиро поважаю. Ваш Іван Франко.
Помиляеться поважний автор, думаючи рецензентові закинути противоріччя у дефініованню його літературного прямування. Сказати, що щось з імени реальне, а з дійсности — ні, ще ачейже не єсть суперечністю. Противно, тим виявляєсь як раз суперечність самого прямування, що буцім то з імени реальне, а в дійсності інакше, бо раз чисто-суб'єктивне, раз натуралістичне (про цю назву словечко опісля). Правда, що поважний автор ніде дотепер не висказав властивої назви свого прямування, покликуючись однако на первовзір свій — Емілія Золю, оправдує найкраще сам слова й назву рецензента. Бо ж і Еміль Золя, справді реаліст з імени, але в спорій часті — суб'єктивіст, а ще в спорішій — натураліст.
Під натуралізмом розуміємо пряме копіювання життя й всіх його подробиць, всього світла його й всієї тіні його. В науці він великої ваги; він веде до точної обсервації, а тим самим і до точної аналізи. Алеж позаяк науці ходить тільки про річ і то саму річ, тому й не уважає вона на форму ніяку, не гидиться ніякого образу й ніякої назви: вона записує все, що бачить, своїм питомим іменем. За те повістеписатель має ще й форму перед собою, він, крім обсерватора, має бути й артистом. А повістеписатель-натураліст приходить якраз в суперечність із тою стороною своєї задачі. Він не може з'ображати всього, що бачить, і всього називати, так, як зове наука, — інакше вийде не діло
