— Занадто багато чести для мене! Але коли, крім таких дурних жартів, не маєте сказати мені нічого ліпшого, то я випрошую собі їх на далі. — Спалахнула гнівом, відвернулася й відійшла.
— Ах, — скрикнув пан Денис, усміхаючися своїм мертвецьким лицем і показуючи свої гнилі зуби, — ах, перепрошаю вас, пані, я помилився.
І обертаючися до панни Верещевичівни, додав, не тратячи відваги:
— Та то я властиво хотів до пані звернутися зі своїм униженим предложенням і надіюся, що пані не візьмуть за жарт мойого щирого наміру.
— Чи ви одуріли, чи що вам таке? — скрикнула резолютно панна Верещевичівна. — Я вже від двох місяців заручена. Дуже мені жаль, пане Денисе, але ви вибралися трохи запізно.
Випростувалася гордо й відійшла, сказавши неправду, бо в дійсності не була заручена ні з ким.
— Га, то хіба пані позволять, — сказав пан Денис, обертаючися до молодшої панни Кричевичівни, — що зложу…
— Прошу не складати нічого! Не позволю ні на що! Несіть далі, що маєте зложити! — защебетала, сміючися, молодша панна і, вхопивши Рузю під руку, побігла з нею геть.
Пан Денис лишився сам.
— От тобі й на! — сказав по хвилі, отямившися. — Аж три найдорожчі нараз, та й усі три дали коша[1].
- ↑ Дати коша — піднести гарбуза.
