модні та показні строї свідчили про багатство того чудесного матеріялу, що для пана Дениса мав заступити молодість, красу й виховання. Пан Денис, розпершися в кріслі, щоби показати, що він кавалер зі столиці, „бавив паннів“, це значить — плів їм несотворені речі та оповідав історію своєї десятої найдорожчої. Панни, що вже чули дещо про нього в околичних домах, хихотали без перерви; одним словом, товариство було веселе.
По обіді досить численна молодіж вийшла до города на прохід. Панни своїм звичаєм почали обсипати пана Дениса питаннями.
— А, чули ми, чули! — мовила старша панна Кричевичівна. — Це дуже гарно з вашого боку, справді дуже гарно! Гратулюємо!
— Ого, а то що таке особливе пані чули?
— Ха, ха, ха! Адже ви женитеся! — промовила, регочучися силуваним сміхом підстарша вже панна Верещевичівна.
— А, так, — відповів звільна пан Денис. — Добре пані чули, тільки не знаю, чи вгадаєте з ким?
— Ого-го! — в один голос закричали всі панни. — А ну з ким? А ну з ким?
— В тім то й річ, — відповів поважно пан Денис, — що я сам іще не знаю, з ким. Чи позволите, пані, — сказав далі, звертаючися до старшої панни Кричевичівни, — щоби я предложив вам свою руку?
Ті слова сказані були преповажно, без тіні жарту. Панна здивувалася дуже, її лице облилося рум'янцем, та в одній хвилі вона зрозуміла все і промовила ущіпливо:
