Було близько півночі. Широкими смугами лилося світло з вікон Д-ської резиденції[1], мелодійними переливами роздавалися з середини звуки фортеп'яна. Лагідне світло, відбиваючися від білого, морозом розіскреного снігу, мигає далеко з високого сугорба, мов зірниця на сході. Далеко понад селом лунають звуки музики та співів, перериваючи мертву, безконечну тишу сільської зимової ночі.
— Ов, довго щось балюються панотчикові гості! — говорить півсонний селянин, близький сусід панотця, виглядаючи з сіней на обійстя. — Га, як їм не балюватися, коли є при чім і з-за чого, не те, що ось у мене! Гей, Боже, Боже! — зітхнув важко, засунув двері дерев'яним засувом і вернув до тісної, бідної світлиці.
Каганець ледве блимав на печі, а на постелі лежала-догорала молода ще жінка. Її лице, недавно ще свіже та цвітуче,
- ↑ Резиденція — попівський будинок.
