і відкладав осібно ґульдена, як на податок. Як кожний щиро-рутенський патріот відказував («уїдав» — говорили тривіяльно сусіди) о. Ілія на ляхів, хоч, розуміється, не мав з ними ближчих зносин, а польського «народа» зовсім не знав; радувався, що мудрі правителі європейські розбили Польщу, що Росія так розумно і систематично відбирає їм їхні давні фантазії, і нарікав, що Австрія, не знати за що, дала їм так багато волі. Загалом придержувався о. Ілія політичних і літературних ідей «Слова», і де міг, старався о прибільшення передплатників тої газети.
Всі гості цікаві, з якою ціллю виїде нині о. Ілія, і кожний сягнув до кишені, щоби добути наперед відложеного ґульдена. О. Ілія заждав хвильку, поки всі не втихли, озирнувся, кашельнув і зачав різким, здоровим голосом:
— Сусіди мої чесні, гості дорогі! Бог свідок, як милий мені нинішній вечір, як тішуся тим, що можу бачити в своїм домі стільки щирих і гарних дітей святої Руси! Алеж під час утіхи і охоти не треба ніколи забувати тої нашої спільної, святої матері, котра особливо тепер тяжко стогне і знемагає під напором неприязних елементів!..
— Браво, браво! — закричали грубими голосами деякі старші панотчики, котрим усе найліпше подобається така фраза, що найменше має значення, а найбільше гучних слів.
— Ви знаєте, — говорив знов о. Ілія по хвилевій перерві, — як тяжкі часи прийшли
