Крізь хмари продерлося сонце і скісним, світляним стовпом лягло поперек світлиці, але до сидячого не доходило світло. У сусіднім покою чути було стук і шелест служниці, що запрятувала по вчорашній гостині, а крізь отворені двері бачив там о. Ілія тільки стоячий насупроти фортеп'ян з розкиданими на нім нотами.
А в хаті Максима в тім часі сумно, понуро, мов у гробі. Небіжку вже обмили і нарядили на лаві. Кілька старих бабів тихо-тихо крутиться по хаті, прибираючи та порядкуючи, а Максим з заламаними руками, німий, блідий і згорблений, стоїть у ніг тої, що мала бути його товаришкою і помічницею в недолі життя, а тепер стала тільки зайвим, важким тягарем. Ніхто не промовляє до нього, не потішає, не розраджує. Сам він стоїть у своїм горі, — хто знає, може думає про те, відки тут узяти грошей на похорони? Звісно, прозаїчна душа!
Але гарячий, голосний патріотизм зі своїми великими абстрактами не бачить, і не хоче бачити тої дрібної щоденної прози!…
1878 р.
