і своїм братам дійсні, безмежні муки. Але настав уже час свободи. Глянь, як танцюри покинули танці і, кепкуючи, сміються самі з себе. Глянь, як жертводавці гасять огонь. Глянь, як ті, що йшли благати милосердя у чорного мармуру, випручуються й кидають на нього камінням. Глянь, як опадають кайдани з невільників, призначених на криваву жертву. В пору приходимо.
І мовивши це, мій провідник обіруч хопив сокиру і вдарив нею в чорний п'єдестал. Захиталася величезна будівля, затремтів до самого вершка кам'яний колос і з грюкотом пообпадало позолочуване проміння з його голови і стріли з його рук. А потім розлягся страшенний гук і гепнувся додолу колос і розстріскався на кусні, далеко й широко покриваючи землю відломами свойого кам'яного тіла. Здивовані й перелякані купи народу стояли мовчки, тільки люди, прибрані в святочні одежі, з вінцями на головах, підняли страшенний репіт, викрикаючи:
— Зруйнований порядок світу! Розвалені основи всього існування! Горе, горе!
Але мій провідник, не звертаючи уваги на їх голосіння, мовив до народу:
— Не турбуйтеся! Зумійте бути вільними, і будете вільні! Забажайте бути братами, і будете братами. Зумійте жити, і будете живі.
І пішов, промощуючи собі дорогу поміж руїнами. З німим подивом ішов я за ним:
— Хто ти такий? — запитав я вкінці.
Тоді він уперве обернув до мене своє лице й промовив ласкаво:
