Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/73

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Чи ж не пізнаєш мене?

Я не відповів нічого. Мені видалось, немов із цього боку зійшло сонце, і я мусів похилити очі перед тим блиском могутности, тріумфу й надії, що йшов із його лиця.

— Пізнаю тебе всім серцем, усею кріпостю моєю, але ім'я твого висловити не можу, — відповів я.

— Я рубач, що рубає запори на шляху людськости, запори, покладені дикістю, темнотою і злою волею. Ти бачив частину моєї праці?

— Бачив.

— Знаєш, в чім моя сила?

— Чую… Догадуюся.

— Пізнаєш її. І мету розумієш?

— Розумію і бажаю хоч іздалека побачити її відблиск.

— Зумій зректися цього бажання, то мета буде найближчою до твойого духу. Не бачити тобі судилося, але простувати стежки правди і свободи. Хочеш ставати до цеї праці?

— Хочу.

— Підеш без вагання тернами?

— Піду.

— То йди ж!

І він дав мені сокиру.

1886 р.