— Чи ж не пізнаєш мене?
Я не відповів нічого. Мені видалось, немов із цього боку зійшло сонце, і я мусів похилити очі перед тим блиском могутности, тріумфу й надії, що йшов із його лиця.
— Пізнаю тебе всім серцем, усею кріпостю моєю, але ім'я твого висловити не можу, — відповів я.
— Я рубач, що рубає запори на шляху людськости, запори, покладені дикістю, темнотою і злою волею. Ти бачив частину моєї праці?
— Бачив.
— Знаєш, в чім моя сила?
— Чую… Догадуюся.
— Пізнаєш її. І мету розумієш?
— Розумію і бажаю хоч іздалека побачити її відблиск.
— Зумій зректися цього бажання, то мета буде найближчою до твойого духу. Не бачити тобі судилося, але простувати стежки правди і свободи. Хочеш ставати до цеї праці?
— Хочу.
— Підеш без вагання тернами?
— Піду.
— То йди ж!
І він дав мені сокиру.
1886 р.
