грошей доносив! Але зате до бійки, до лайки і до любощів кров у нього була страх гаряча, а про його гордість уже й говорити не буду. Одним словом, як єсть сім гріхів головних, так усі вони немов би прописані були на його червонім, одутім лиці, в його невеличких товщем запливших оченятах.
Ходить було ота помана по нашім краю, наприндиться і через губу не плюне, а тільки знай сопе, і де тільки повернеться, всюди жита, пшениці, трави в хлопа, всюди ліси темні та безмежні, ріки та стави повні риби — одним словом — добробит. А він ходить собі та все співає на ціле горло:
Де єсть руська вітчина?
Де пшениці, ячмена,
І де жита єсть досить,
Куди голод не гостить.
Ой, на-на! Ой, на-на!
Ой, там руська вітчина!
Давно говорили йому панотчики:
— Ей, небоже! Покайся, поправся, бо то не добром пахне!
Але він і вухом у той бік не веде!
— Що мені! — каже. — Я прецінь Добробит! Скоріше мене зо світу зведуть, ніж би я мав свою натуру змінити!
— А ти думаєш, що не зведуть?
— Ну, нехай пробують! — кричить Добробит. — Хто посміє?! Адже це не добром пахне, це кримінал!
— А от побачиш! Найдуться такі, що посміють, і нічого за те їм не буде.
