— Та буде там з десять тисяч.
— У, тесят тисяч! І на що топі, клюпа кльопа, стільки хрошей? Шо ти з ними ропиш?
— Положив у скриню та й лежать. Їсти не просять, а так, про чорну годину, пане, най ся не пригаджає[1].
— А шо, чи я не касала! — радісно крикнув пан Гопман. — Де клюпа кльопа снає, шо с хрішми ропити! А фатерланд потрепує хроші, пахато хроші! Не пійся, пане Топропит, воно топі не пропате, а тістанеш оплікацію.
— Щезайте ви, пане, зі своїми оплікаціями! — скрикнув Добробит, сам себе не тямлячи зі злости.
— Шо? Як? Ти мені смієш? — запінився пан Гопман. — Амстінер, вліпіть йому!
Куди, куди смирніший став наш Добробит після того, як йому другий раз вліпили. Побачив, неборака, що з паном Гопманом таки не жарти.
— Переш оплікації, клюпа кльопа? — крикнув йому Гопман.
— Та беру, прошу пана.
— Ну, так пуло срасу ховорити! А слухай ти, кльопа! Я чула, шо в тепе коні є топрі.
— Та є, прошу пана.
— Пахато?
— Десять пар.
— Тесять пар! Чи ти стуріла? На шо топі стільки?
— Та так, пане, свого ховання. Продати лучиться, то продам, а ні, то нехай ховаються.
- ↑ Най ся не пригаджає — хай не пригодиться.
