— Слухай, пане Топропит, фатерланд потрепує коней на війну. Топі дві пари тосить, а на решту тамо топі квіт.
— Що мені з того квіта?
— Сховай! Колись, як у касі путуть сапахато хроші, то тістанеш саплату. А коні я скашу сапрати.
Добробит у потилицю почухався і нічого не сказав.
— Слухай, пане Топропит, — говорив далі пан Гопман, — пахато ти маєш крунту?
— Та багато, не багато, а так, стільки, що для мене вистарчить.
— Клюпа кльспа, я не того питаю, але скільки морків[1]?
— Як посаджу морков, то й морков родиться, — сказав Добробит.
— Ой, ой, ой! — закричав знов пан Гопман, мов на зуб. — Шо то са клюпа кльопа! Вона навіть не снає, шо то морк! А якше ти поле міряла?
— Ми, пане, на прути[2].
— А мнохо прута маєш?
— Та буде щось зо сто.
— Ну, нікс травс[3] не путе. Я кашу переміряти. Тохо топі са много. Тосить топі тватцять. А решту вітпишемо тля мохо прата фон Дравсен.
Добробит тільки очі витріщив.
— А слухай но ти! А мнохо ти платиш потатка?
— Ой, пане, много, по десять дутків[4] з прута поля.
