— Xa! xa! xa! І то насивається мнохо? Xa, xa, xa! Вітнині c морка путеш платила по п'ять сріплом, росумієш?
— Ні, не розумію.
— Ну, то як сопі хочеш. Се ти швитко сросумієш. А те ти пасеш хутопа[1]?
— Та в лісі.
— А чия то ліс?
— Та Божий.
— Що? Як? Поший?
— Ну, так. Пан каже, що то його, а хлопи кажуть, що їх. А я одне кажу: ані пан його не садив, ані хлоп, значить Божий. А вживати вживаємо.
— В лісі хутопа пасти невільно! Ліс панський! Ось патент! — крикнув пан Гопман.
— А куди ж я з худобою подіюся, коли й поля уриваєте?
— Тівайся, кути хочеш! Хоч поріш, хоч у стайні терши, а в лісі пасти невільно, — крикнув Гопман.
— Ні, пане! — крикнув і собі ж Добробит, чуючи, що внутрі у нього немов щось обривається. — Зо мною вже робіть що хочете, але за худобою я обстану і не попущу. То не може бути! То загибіль!
— Мовчи, клюпа кльопа, і йти то тома! — тупнув ногою Гопман.
— Ні, пане, не буду мовчати і не вступлюся звідци. Той патент мусить бути скасований!
— Що? Як? Ти смієш? Амстінер, вліпіть йому!
— Ліпіть, скільки хочете, — кричав До-
- ↑ Хутопа — худобу.
