бробит, — хоч на смерть убийте, але я свого не попущуся.
— Вліпіть і сапріть! — сказав пан Гопман і пішов додому обідати. — Pfui, wie man sich mit diesen tummen Bauern herum plagen muss![1] — зітхнув він, вийшовши з урядового будинка.
Добробит дістав, що дістав, у те місце, відкіля ноги ростуть, а в додатку просидівся в арешті з півроку, доки пан Гопман не пригадав собі його і не казав випустити.
Насунувши кучму на очі й не озираючись, пішов додому.
Дома він застав такі порядки, що й своїх чотирьох стін не пізнав.
Що сталося з ним дальше, про те історія мовчить. Чи він умер, чи переродився, цього годі зміркувати. На всякий спосіб, той Добробит, який сьогодні живе між нами і який усім нам так добре відомий, зовсім не подібний до тамтого старого.
Наш Добробит тихий, смирний, працьовитий, ощадний, моральний до останньої нитки, одним словом — чисте противенство старому.
А головне, наш Добробит дійствує з уповажнення і за потвердженням згори. Кілька разів бачилось уже навіть, що ось-ось буде по нім, але завсігди в саму пору виходило розпорядження: Добробит має бути! І справді, Богу дякувати, маємо його й до нині. Давньої грішної вдачі не лишилося в нім ані сліду.
- ↑ Тьфу, як із тими дурними дядьками треба натурбуватися.
