Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/94

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

сердечне спасибі. Тількищо туди прийде, служниця того багача несе мене знов домів[1], бо мушу повнити нову службу. Синок господаря, семилітній хлопчина, з'ївши кусник хліба з часником і мисчину теплої затірки, мусить іти до школи. Тож бере мене також на свої дрібні плечі, хоч майже по кістки йому сягаю і долішнім кінцем тягнуся по снігу, і йде до школи. Та й тут я не можу довго забавити. Ще в сінях знімає мене з хлопчини парубок — слуга другого сусіда багача, що потребує мого господаря, щоби йшов молотити або гній зі стайні викидати. А в полудне, коли діти виходять зі школи, знов той самий парубок несе мене до школи, щоб я хоронив від морозу хлопчину, як вертає домів. А з дому несе мене знов до господаря, а вечір знов мандрую по доньку. І так цілісінький день переходжу, як ткацький човник, з кута в кут, із плечей на плечі, від праці до праці, завше до услуг готовий, завше пожаданий, тужно очікуваний і з дякою прийманий. Справді, так жити, то значить не дурно жити! То значить сповняти своє призначення, служити ретельно, бути пожиточним! Так живучи, можна чутися вдоволеним зі сповнення своїх обов'язків, можна чутися гордим».

Оттак міркував собі сердечний кожух. Одно тільки його смутило, що надто швидко зуживався.

«Чую, що недовго вже мені животіти. Незабаром шви потріскають, волос

  1. Домів — додому.