вилізе, ба навіть шкіра де-не-де вже починає тріскати. І що ж тоді зробить мій бідний господар? Знаю, що вже віддавна найгарячіше його бажання — стягнутися на новий кожух, та як же далеко до здійснення того бажання! Відколи пан дідич ліси повирубував, нема зарібку з кіньми в зимову пору. Овець не держить, а що руками в зимі заробить, то ледве стає на яку таку обув і на податок. Відки ж тут до кожуха? А без кожуха в зимі — як без духа! Ой, тяжка хлопська доле!»
Одного дня зайшла маленька зміна в розкладі кожухових услуг.
Ранок минув, як звичайно.
Кожух відвів хлопчину до школи, коли це прибігає його господар, батько хлопчини, в легкій полотнянці. Вбіг до школи, учителя не було, і, хукаючи в пальці, сказав швидко хлопцеві:
— Юруню, дай но мені кожух! Пан дідич прислав по мене, каже мені їхати з його фірами в ліс.
— Ой, а як же я верну зі школи без кожуха? — повідає хлопець, скробаючися в голову.
— Візьми, синку, ноги на плечі та й біжи хутко, то зігрієшся, нічого тобі не буде, — сказав батько, одягаючи кожух. — А може Бог дасть, що в дворі знайду ліпшу роботу, то на другий кожух стягнемося, — додав, аби потішити затурбованого хлопчину.
