— Ну, два, три римські він іще завше варт!
— Не бійтеся, куме, — сказав присяжний. — Кожух ваш не пропаде. Занесемо його до Юдки. Сьогодня принесете римського, сьогодня вам той кожух вернемо.
— Алеж, куме, бійтеся Бога! — сказав Іван. — Відки ж вам візьму римського? Аджеж без кожуха в зимі заробити не можу!
— Що нам до того? Візьміть, де хочете! Ми маємо гострий наказ.
— Таже кожух мокрий, — сказала господиня, ламаючи руки. — Коби бодай Юдка його осушив, поки де кине в коморі.
Та власть уже не слухала цих слів. Десятник узяв кожух під паху і, не поздоровивши нікого, вийшов із хати. Вийшов за ним і присяжний. Ті, що лишилися в хаті після того, як винесено кожух, дізнали такого чуття, як коли би винесено трупа когось найдорожчого з родини. Хвилю сиділи, як остовпілі, і тільки опісля, мов на команду, обі жінці заридали вголос, хлопець отер сльози рукавом, а сам господар сидів понурий коло вікна і оком слідив за властю, що ні відси ні відти впала, як вихор, і понесла власне те, без чого ціла родина, як стій, стала вдвоє бідніша і зовсім безпомічна.
Минув тиждень від того дня. Іван якимось чудом добув відкись римського, заніс до війта і дістав дозвіл — узяти назад заграблений кожух. Разом з десятником
