Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 3 Оповідання (1956).djvu/97

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Що-ж вас, панове, до нас приводить? — питає господар.

— Та то ми, куме Йване, не самі від себе, — сказав, скробаючися в голову, присяжний. — То пан начальник нас прислав.

— Ой, а що ж там нового? — йойкнув господар. — Адже шельварок[1] я відробив.

— Та то не про шельварок, — сказав десятник. — А от, хлопця до школи не посилаєте. Пан учитель на кару його подав. Маєте римського[2] заплатити.

— Римського? А Боже! — скрикнув Іван. — Таже хлопець був хорий!

— Хто ж то знав? Чому-сте про те вчителеві не донесли?

— А Боже милий! Чи ж то чоловікові тото в голові? — сказав Іван.

— Га, а ми також тому не винні. Нам наказано стягнути з вас кару, римського.

— Хоч мене тут на муки беріть, хоч мені шинами підошви печіть, коли на моїм цілім обійстю римський готівкою знайдеться!

— Нам нічого до того, кумцю любий  — сказали присяжний і десятник. — Ми, куме, громадські слуги: що нам накажуть, мусимо робити. Нема грошей, нам наказано брати, що можемо. Ось кожух!

— Куме, той кожух, то наш єдиний маєток! — крикнув господар, як опарений. — Без нього ніхто з нас не має в чім виглянути з хати на мороз.

Та даремні були благання. Вже кожух був у руках десятника, а цей, оглянувши його, сказав, киваючи головою:

 
  1. Шельварок — громадські роботи, одбутки.
  2. Римський — ринський, монета, приблизно 80 коп.