Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 4. Бориславські оповідання (1956).djvu/103

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А не спостережешся, застоїшся на місці, то того й гляди, що перша-ліпша хвиля наскочить, перша-ліпша зміна настане — звалить тебе, зіб'є з ніг — і ти погиб. Тепер жити тяжко. Життя — боротьба вічна, безупинна. Ворог із усіх боків чигає. Не пристережи одного боку, з другого наскочить — і ти пропав.

Таке сталося й з Василем Півтораком.

Було це саме в ту пору, як у Бориславі почали копати кип'ячку[1]. Охочі на поживу перлися в Борислав, мов мухи до меду. Роями цілими вони глотилися по селу, швендяли по полю, по хатах. До кожного ґазди приставали, мов реп'яхи до кожуха. „Продавай ґрунт, ґаздо, та продавай! Ось я тобі за частку стільки… а я стільки… а я ще більше!… Не треба нам усього — частки з нас буде!“. Виймають гроші, кладуть на руку, горілку ставлять і підмови не жалують. І не одного підмовили, не одного бідолаху заманули. Та не дався на підмову Василь Півторак. Він любив свою землю, що його родина з діда-прадіда зливала своїм потом. А ще до того думав собі: „Та що? гроші візьму, а вони круглі, розкотяться. То на це, то на те, та й нема. А землиця свята останеться!“.

Ну, — скажете, — добре зробив Василь. Розумно гадкував.

Добре, та не найліпше! Розумно, та не зовсім!

Почали зайди робітників наймати, почали копати ями. Кип'ячка показується,

  1. Кип'ячка — нафта нечищена, ропа.