гроші плинуть в зайдівські кишені. Дедалі, більше їх напливає, дедалі більша глота-тіснота в Бориславі. Продають ґазди частку за часткою; день-у-день видимо бідніють. Далі якось раз у неділю стали раду радити. Що робити, що діяти? Каже Василь Півторак:
— А що, панове ґазди! Копають зайди, копаймо й ми! Тиснуть вони гроші за кип'ячку, будемо й ми тиснути!
Ну, — скажете, — хіба не розумно радив Василь? Розумно, та не зовсім!
Почали наші Бориславці рити-копати свої питомі ґрунти. Та не було в них готового гроша, щоб найняти робітників. Приходилося самим копати. Не скоро йшла робота, не живо зиск напливав. А ґаздівство за той час підупадало; поле перерите не родило. Не ставало хліба. А кип'ячки як нема, так нема. Що було робити? Продавати знов частку за часткою, щоб з голоду не згинути — от що!
Сто їх взялося відразу до копання. Лиш шість-сім доробилося до чогось. А другі? Другі опісля копали знов на своїх ґрунтах ями, видобували кип'ячку й віск — для зайдів.
Чому ж воно так пішло? Чому щастило зайдам, а не щастило ґаздам? Вгадайте, коли мудрі.
Василь Півторак, як мав таку мудру раду громадянам, почав і собі міркувати. „А що, думає, в мене три сини. Я четвертий. Тепер у полі роботи такої пильної нема. Зачнімо й ми копати. До одної
