ями більше двох не треба: один копає, другий при корбі. У мене он на загумінку частка скошена: зачнемо там два закопи[1] разом. Не буде в однім, то буде в другім!..
Як виміркував, так і зробив. Лишив стару на ґаздівстві, а сам із синами гайда на загумінок. Позабирали рискалі, цебра дваушні та вужища[2], наладили корби, та й гайда копати. Ну, нічого. Копають день, копають і другий. Коло закопів горбки глини ростуть угору, та й ростуть. Найменший син, Михайло, в однім закопі, а батько при корбі. Найстарший Сень у другім закопі, а середущий Іван при другій корбі. Прокопали сажень, ба й другий, ба й третій, і далі. Натрапив Сень на піскувату верству, почала вода показуватися. Ну, черпай воду цебром та й черпай, а води все більше та й більше.
— Тату, — каже Сень, — покину я цей закіп: вода підходить.
— Ет, то що? — каже Василь, — прочерпай воду та й копай!
Мучиться Сень тиждень, мучиться й другий. Все воду вичірпує, нори забиває й далі копає. Та й копати ж то нетяжко. Звичайно — пісок.
Аж якось одного дня Іван над ямою наробив страшенного крику. Прибіг батько, позбігалися й деякі сторонні: „Що таке? Що таке?“…
— Пісок засунувся, привалив Сеня!..
