за тебе, що сам псуєш та ворушиш святу земленьку, та ще тяжче буде карати, коли не опам'ятаєшся після першої кари?…
День за днем збігав, тиждень за тижнем минав. Василь все ходив, все думав. Міркував бідолаха, гризся сам в собі, не знав, на яку ступити й що почати. Видимо марнів на лиці, а боявся чи вагався сказати, що йому в голові. „От, зараз і стара почне плакати, споминати небіжчика, відраджувати“, — думав собі. Але спокуса все стояла йому перед очима. „От Пан-Біг не зародив хлібця, нічим дихати. Сіно вигнило, нічим худібку прогодувати до весни. Що вдієш? Грошики б здалися, і то так як умирати… І податок не заплачений! А може воно лиш трошки прорити, та й зараз і кип'ячка жбухне? Хто знає!… Он той закіп не багато глибший! Ех, дійся Божа воля, спробую… Ігій, най жінка й поплаче трохи! На те вона й жінка. А мені голови не зірве. А я вже тепер добре візьмуся на розум: всю яму плотом обгороджу для обезпеки!“
Так придумавши, Василь рішився нарешті приступити до діла. Насамперед обговорив, що треба, з синами. Михайло не відмовлявся від роботи в закопі. „А що, — каже, — тату! Я й сам бачу, що нам цю зиму з самого господарства не перезимувати. Попробуймо! Чень дасть Біг, нам тепер пощастить! А для обезпеки зробім так, як ось кажете: городім коші!“
Що за добра душа той Михайлик! Ніколи він не перечив батькам ні в чім! Дай йому, Боже, талан-долю золоту й вік довгий!
