знемогли від довгої роботи, чи від непевного й тривожного дожидання? Поволі підходить тягар догори, поволі виринає з непроглядної пітьми, що залягла в споду. Крутячи, Василь нахиливсь над яму… Господи! Це що? Густий, нафтовий сопух ударив його, мов обухом! „Дав Бог! Дав Бог!“ — скрикнув Василь. Тієї хвилини почув таку радість, таку силу!… Його око поглянуло в глибінь… А це знов що?… У киблі сидить його Михайло, не оперезаний линвою, як звичайно, а лиш одною рукою за неї держиться. Друга звисла донизу. Голова безсило спадає на груди, якісь корчі підкидають її догори… Але корчі, щоразу слабші, рідші… Ось уже голова зовсім додолу звисла… хвиля страшної непевности… Друга рука пустила линву, кибель похитнувся — й Михайло зі страшним глухим зойком повалився в безодню й щез у густій пітьмі. Із глибини чути лиш, як бовтнув, мов колода, в кип'ячку. А там не чути нічого більше… І все це сталося так прудко, так несподівано, що Василь довгий час стовпів, нахилений над ямою, не знаючи, що воно значиться. Стояв, мов у якомусь запомороченню, не випускаючи із рук держална корби. Нічого не думав, нічого не тямив, не чув, не бачив… Аж ось протверезив його густий нафтовий сопух, що садив із ями, мов із комина. Тямка поволі верталася, а з нею й страшна певність. „Пропав хлопець! Отто щастя!“ — були перші його слова.
Але коли зовсім опам'ятався, напала його пропасниця. Бачилося йому, що якась
