— знак, що найшов брата. Вони тепер взялися ще швидше підтягати кибель у гору.
А поки це діялось, другі тверезили матір. Згодом-перегодом вона прийшла до пам'яті.
— Мій сину, мій Михайлику! Що з ним? Де він? — були перші її слова.
Бідна мати! Волиш не допитуватись! Лежить твій син страшний-страшний, весь облитий відразливим густим плином, мов смолою. А те лице, що перед хвилею таке хороше та привітне й любе, тепер посиніло й надулося в страшних смертельних муках! Бідна мати! Тікай від того проклятого місця, не озираючись! Не поглядай на того, що ще перед годиною звався твоїм сином! Його, сердешна, не порятуєш, — лиш серцю жалю завдаси!…
Якось-якось обмили бідного Михайлика та й положили на лаву під вікном у старій хаті батьківській. Лежить бідний парубок, — пишний та рослий, як явір широколистий. Лиш приязне личко, синє-синє мов буз, свідчить про страшну муку, яку терпів умираючи.
А де ж ненька-старенька? Чому не заводить, не голосить по покійнику, слізоньками обмиваючи поморщене добре лице своє? Чи вона ж його менше ніж других любила? Чи жалю по нім не чує? Ой, не менше від других любила вона свого Михайлика, — й жаль її, лиш Бог знає, який тяженький. Лежить стара ненька
