в коморі на постелі, не може й голови звести, не може й рукою повернути! Останнє нещастя добило її. Як побачила свого синочка неживого, та й ще такого, яким його з ями видобули, впала без зойку, без голосу, як билина підкошена. А Василь Півторак, глядючи на неї, як лежала, мов нежива, коло неживого Михайлика, вишептав лиш оці слова: „От щастя! Ще доведеться два похорони враз ісправляти!“
Відтерли Василиху й занесли до комори. Лежить нещасна мати, як дерева колода, — худа, нужденна, безсила. Пожовкле й поморщене лице без усякого виразу; очі мутні й запалі, мов каганець, що догорає, світяться; сині вуста легко ворушаться… „Михайлику мій!“ — шепоче бідна мати та й захлипає, як дитина. А більш нічого…
А її Михайлик лежить у світлиці — спокійний, незатурбований. Байдуже йому тяжка гризота батька, яку той, мов змію, в серці криє; байдуже йому й неміч та розпука материна; дарма сумні шепти й молитви людей, що товпляться в сінях, головами похитують, руками помахують та словами стиха перемовляються: „Ну, й хто б того був сподівався! Добре то той казав: грім щастя об хату, та й хата розпадеться! Та й що за парубок! Господи, твоя воля над нами, грішними!“
А Василь Півторак, мов приголомшений, поволікся до пан-отця.
— Слава Йсусу, пан-отчику!
— Слава на віки! А що там, Василю? Чув я, що нафту добув?
— Та так, єгомостуню!.. Але нещастя… Сина мені задушило…
