не минає й його, — а що більше п'є, то помітніше оживає. Вже й говорить, і плаче, й очима навкруги поводить… Ніч настала. Василь, хлипаючи, впав на постіль і твердо заснув. На другий день прокинувся, мов потовчений і немало зачудувався, побачивши знов труну на лаві. А йому ж мерещилося в голові, мов крізь сито, що вчора в нього був похорон. Навіть той біль гострий почув знов у серці, що пройняв його був учора, як брали трупа з лави. Чи то може сон був? Відки ж цей мрець?..
І знов у Василевій хаті тиск народу, гомін та охкання й шепти кумочок. І знов до нього бідного тиснуться з усіх боків жадані й нежадані приятелі, потішаючи, жалуючи та приговорюючи. І знов чарка кружляє й співи попів та дяків розлягаються в хаті, в сінях, на оборі; клуби диму сунуть із кадильниць і в'ються попід стелею над людськими головами. Василь не тямив добре, як увесь той тиск і гомін провалив мимо нього, а на другий день по похороні, коли прокинувся, й оглянувшись по хаті, побачив, що він сам один, мов серед вимерлої пустки, то подумав на хвилю, що це все був сон поганий. Аж згодом, продрухавшися добре й оглядаючи по всіх закутках сліди вчорашньої оказії, переконався, що це правда достотна, що він — сирота, круглий сирота па світі.
