Аж ось згори горбком надійшли пан-отець із паламарем, та й ще з якимось третім чоловіком.
— Ов, а то що, що Півтораків Іван до ксьондза ходив? — сказав хтось у гурті.
— Певно старий потовк його зп'яна, — сказав другий.
— А чи чули, кумунцю, що небіжка Півторачка ходить щоночі до чоловіка?
— О, говоріть, т'адже Микитишин Петро на свої очі бачив якось, як ішла. Та й он Калинчина Гапа розповідала, що, каже, йду я в берег глину копати, от так мене мама ввечері виправили, дивлюся… Гідна-поважна ґаздиня не докінчила свого оповідання, бо в тій хвилі надбіг паламар, випереджаючи пан-отця, протовпився до дверей і, відмикаючи їх, крикнув:
— Тихо, баби! Тут не корчма, а дім Божий!
Надійшов єґомость і парафіяни поставали перед дверми в два ряди, з котрих кожний брав одну руку поважного пастиря, й всі цілували її по черзі, „як Бог приказав“.
Почалася хвала Божа. Іван стояв у кутку й бив поклони, голосно стукаючи чолом об землю, немов хотів тим заглушити якусь сердешну гризоту. Неподовзі надійшов і Василь і став позаду криласа. Його очі позападали глибоко й дивилися сонно й мутно з-поза підпухлих повік. Глибокі зморшки на чолі свідчили ясно, що нещастя надломило того колись сильного й смілого чоловіка. Згорблений, мовчазний, він видавався багато старшим, як був по правді.
