тягар, він устав, не кажучи й слова, і почав збиратися до відходу.
— Ні, ні… не йди, не треба… не буду вже, бігме не буду! — пролепетав Василь, і собі ж догадавшися, що син задумав, але Йван був уже в сінях, а за хвилю рипнув дверми і вийшов на вулицю.
— Ну, от мені й щастя! — гадав собі Йван, ідучи вулицею до шинку. — Гадав, застану тата при роботі, дома, на господарстві, здорового, як Бог приказав, а воно от що вийшло! І що з ним тепер робити? Як його доглядати, як пантрувати? Вже видно, що від трунку так легко не відвикне, коли без тої парухи й кусник хліба йому в горло не йде!… А тут ще й господарство прахом пропало, хоч розщибнися на голотечі! І що тут на світі робитоньки?…
Іван зовсім справедливо гадкував, що ніяк татові так швидко відвикнути від горілки. Його старий, гризотою надломаний організм, перепалений надмірним уживанням алкоголю, тим тільки й держався, що поганий трунок додавав йому сили. Василеві довелося б пропасти, якби хто раптом схотів відзвичаїти його від смертельного, палющого трунку.
Швидко вернувся Йван з квартою горілки й засів знову з татом кінчати перервану вечерю. Після двох чарок оживилося трохи Василеве лице, в очах заблискотіли слабенькі іскорки, але розмова якось не йшла, та й їсти Василь їв дуже мало, як не налягав на його Йван.
— Ну, татуню, що ж ми тепер будемо поробляти? Як тут собі світу зайти? —
