на своїм давнім місці на припічку, хоч між челюстьми не горів огонь, а по хаті провівав той прикрий, що до кости пробирає, холод, яким одгонить усяка пустка.
Вечоріло. Сонце закотилося за тяжкі, сірі хмари; від заходу потягнув холодний вітер; збиралося на негоду; ціла хмара густого, удушливого нафтового сопуху лягла на Борислав, немов убозство й недоля придавили його своїми широкими грудьми. Іван оглянувши обійстя, посумувавши та подумавши, що діяти, пішов до Кирницького купити хліба й теплої ковбаси на вечерю для себе й тата. Вернувшися з закупленою стравою, застав Василя на тім самім місці, де був лишив його; він сидів і тремтів од холоду. Іван затопив у печі й поставив перед татом хліб та ковбасу.
— Перекусіть, татуню, ви нині виголоднились не абияк.
Василь сягнув по хліб та ковбасу, та якось так незручно, мов несвоїми руками. Відрізав окрайчик і довго держав його в тремтячій руці, все скоса поглядаючи на сина.
— Що вам, татуню? Чому не їсте? — спитав Іван, доїдаючи свою частку. Василь нічого не відказав, оглянувся якось чудно по хаті, зазирнув під лаву, підніс окрайчик до рота й знов із боку поглипнув на сина, крадькома, несміливо, неначе хотів що йому сказати, та й сам того стидався. Іван з властивою всім бідним догадливістю покмітив зараз, чого татові бракує. Його лице посумніло, і мов чоловік, що бере на себе якийсь великий
