тремтіти всім тілом, мов мала дитина перед прутом, і ледве чутно пролепетав:
— Іваночку, то останній… не буду більше, бігме ні…
Але ледве Йван встиг якнебудь оговтатись та дещо в хаті поприбирати, аж тут прибігає до хати паламар, чоловік низенький, сухий, з посивілим волоссям над вилицями, але на свій вік дуже живий і рухливий.
— Слава Ісусу!
— Слава на віки, — відказав Іван.
— Іване, Іване, — задріботав старий, — от добре, сину, що в хаті тебе застав, а то біжу та й гадаю собі: ану ж но він уже пішов куди! А воно ні! Добре, синку, що тебе бачу: мене єґомость прислали, щоб як стій ішов до них, щось тобі мають казати.
— Мені?
— Ага, ага. Та от кума Василя просили. Куме Василю, зберіться, чогось вас еґомость просять. Учора, як дізналися, що Йван вернувся, та й кажуть: ну, добре, треба буде з ним поговорити. Ходіть, та швиденько.
Говорячи ті слова прудко, мов горох розсипаючи, паламар вертівся й скакав по хаті то до Йвана, то до Василя, розмахуючи лісковим костуром мов гасильником. Іван не мало зачудувався, чуючи несподіваний заклик. „Що він мені має сказати? Може знов яку таку раду, як торік?“ подумалося йому. А Василь сидів, не говорячи й слова, та покивував головою, мов сонний, але його помарніле, нужденне й зостаріле лице не виявляло
