почав хапати рукою, буцім хотів підняти, але саме тоді заговорив пан-отець, і Василь мимоволі обернув на нього очі й довго стояв схилений та хапав рукою по підлозі, не можучи вхопити випущеного капелюха.
Пан-отець з першого разу заговорив до Йвана.
Не знати чому, але спершу він удав, що не помітив Василя: може хотів ще більше спокорити й привстидати „непоправного грішника“, даючи перед молодому перед старим, синові перед батьком.
— Ну, що там, Іване? Ти вже вислужив? — спитав він, оглянувши поважно парубка від ніг до голови.
Іванові самому було не менш прикро, як і батькові; він уклонився ще раз і відступив кроком назад, щоб пан-отець зважив на Василя.
— Та вислужив, прошу ласки єґомостевої. А от нині рано паламар приходив та казав, що єґомость мають щось з татом поговорити; а вони щось трохи на ноги не здужають, так і я вже з ними сюди прийшов.
— А, правда, й ви тут, Василю! — скрикнув пан-отець, ніби то аж тепер побачивши старого та чудуючись. — Аякже, аякже … давно ми вже бачилися, правда? Щось ви на нас дуже загнівалися! А, а! Ні до церкви не ласкаві загостити, ні де! Ну, видко, прогнівили ми вас!… А може й те правда, що кажуть: у церкві нічого не дають, а у Шміла то можна бодай за гарнець жита порцію горілки дістати! Га, і то може бути!…
