Василь стояв і тепер, як перше, витріщив мутні очі на пан-отця й дарма силувався надибати на підлозі свій капелюх. Тупий і безтямний вираз його лиця свідчив, що він не порозумів зовсім, чого хоче від нього пан-отець.
— Ну, що Василю, розказуйте, як вам жилося, поводилося за ті часи? — говорив далі пан-отець глумливим тоном, але побачивши, що Василь і не збирається відповідати, відвернувся швидко від нього й знов заговорив до Йвана:
— Ага, ага, я й забув спитати тебе, як там у вас, що? Господарство в порядку, чи ні? Бо то знаєш, мені вже й війт говорив, і другі люди, що як тебе не було, то щось там Шміло дуже ґаздував: усе, що міг захопити, носив із обійстя.
Іван на такий несподіваний зворот розмови не знав, що й казати. Пан-отець торкнувся найтяжчого питання, й Іван довго вагувався, чи говорити пан-отцеві по правді, чи ні? Далі погадав собі: що ж робити, ховатися тут ні з чим, коли біда за плечима, й ще до того тато в такім стані, що ні їх самих у хаті лишати, ні до ніякої роботи ставити. Їм тепер найліпший був би супокій та догляд добрий, а я відки на те стягнуся… От може б єґомость…
Дивна гадка блиснула Йванові в голові. Він попросив пан-отця, щоб дозволив татові сісти, а сам пішов із ним до другої світлиці. Тут розповів пан-отцеві про свою гризоту, про спустошене ґаздівство та батьків нещасливий недуг, що пожер
