усі його сили. Оповівши, Йван просив у пан-отця поради.
— Гм гм.. — сказав пан-отець, хитаючи кілька разів головою, — а бачиш, небоже, а бачиш, до чого воно доводить! Стережися порції, небоже, як огню пекельного! А поради? Яку ж я тобі дам раду? Що ж я тут можу зробити? Скажи сам, що я можу зробити?
— От, знаєте, єґомость, що? Візьміть ви тепер тата до себе… Най побудуть трохи у вас: тут під вашим оком вони будуть все, так… знаєте… ніби на пристяжі, вже собі так не дозволять… того… Ну, а там за ложку тої страви та за нічліг, то вже ми вам того дурно не схочемо. Та коли б тільки вони бодай трохи поправилися, то я за той час бодай сяк так господарство на ноги поставлю та й може то Господь милосердий дасть що якось зможу чогось дохрапатися!
Пан-отець, почувши таку дивну бесіду тепер і собі ж роззявив рота й витріщив очі, як те робить і наш брат, простий чоловік. У його була вражлива натура, а такі слова зачудували його. Далі-далі почав гадати та міркувати, що воно таке, і чи воно що пособить і хто знає, як воно може статися, і що з такого чоловіка ні вигоди в хаті, ні нічого. Але Іван і сам певен був, що це найліпший спосіб і найпевніші руки, на які можна батька звірити, й почав просити й благати так, що пан-отець нарешті таки пристав.
Іван радий, що так сталося, пішов сказати батькові, на чім стало.
