— Ну, що ж, татуню, — кінчив він, — як же ви?… Єґомость хотять, щоб ви тут лишилися й прожили до весни під їх доглядом. Пристаєте на це?
Василь ледве-ледве зміркував, про що ходить.
— Єґомость хотять? — спитав по хвилі.
— Та вжеж — відповів Іван. — Ну, що ж, лишитеся?
— Ні, — сказав Василь і сильно похитав головою.
— Та чому ні?
— А ти що будеш робити? — спитав Василь.
— Я? О, за мене не бійтеся. Мені навіть ліпше буде, як ви будете тут.
Василь на диво та на чудо, неждано-негадано відразу порозумів ті слова. Глибокий пекучий біль вхопив його за серце; то щеміли останні іскри, що дотлівали вже, почування щиро-батьківського. Він не сказав ані слова, але так сумно, так жалібно скривив уста, мов дитина, яку безвинно вдарили; його змарніле, пожовкле лице буцім говорило: от до чого я дожився, — власна дитина від мене відрікається. Іван спостеріг це й швидко додав:
— Ні, татуню, не думайте, щоб я те казав так, що ви ніби мені не любі або що! Борони, Господи! Отто б з мене була дитина добра! Я це лиш проти того кажу, що от тепер треба мені буде день-у-день то на роботу, то сюди, то туди, а ви що? І слабі, й недужі, що ж би ви самі робили в хаті? Та я от тому й єґомостя просив…
