Т'адже знаєте, тут вас швидше хтось і догляне і все…
— То це ти єґомостя просив?
— Та я… або що?
— Нічого, нічого… Га, то вже коли так…
— То що, коли так?
— То вже хіба я лишуся!
— Лишіться, татунцю, лишіться. Лиш до весни… Я за той час припоряджу дещо, ви поздоровієте, та й будемо знову жити разом, ладно, любо, як Бог приказав…
Багато ще такого говорив Іван, але все дарма. Василь не слухав його: зранене серце не так швидко гоїться у старих та ще хорих людей. І всяка рана, хоч би й найслабша, у них болить у десятеро дужче, ніж у кріпшого та здоровішого. І розставання їх було сумне та невеселе. А пан-отець за той час прохожувався вздовж і впоперек по сусідній світлиці, роздумуючи, що тут починати з Василем і яким способом швидко й певно поправити непоправного грішника. Бо треба ще й те запримітити, що пан-отець недужний ідіотизм Василя прийняв за впертість і закам'янілість, властиву всім тяжким і непоправним грішникам, і тому то рішився тепер пробувати всяких способів, щоб ту впертість подужати й зм'ягчити закам'яніле в грісі Василеве серце.
Коли відійшов Іван, Василь перший раз почав оглядатися кругом себе, а побачивши, що він сам посеред чужої хати, почув якусь непевну тривогу, якийсь страх,
