мов перед наближенням великої небезпечности. Білі, чисті стіни вражали його непризвичаєні очі; крізь вікна виднівся невеличкий сад з пожовклим листям та зарослими доріжками, а далі за коротенькою, пустою вже стернею, шумів темно-зелений сосновий бір карпатський, званий у Підгорян Ділом. Той вид здався Василеві таким пишним та хорошим, таким новим та свіжим після душної Шмілової корчми, що як стій забажав освіжитися в тім різкім осіннім повітрі. Увійшов пан-отець.
— Ну, що, Василю, ти тепер у мене лишишся.
— Та так, єґомость, — сказав Василь, хитаючи головою.
— Але знаєш, у мене годі буде даром хліб їсти, що зможеш, те треба робити.
— Треба, єґомость.
— А Шміла, небоже, треба зовсім забути: я буду гостро того пильнувати.
Василь, не знати від чого, звісив голову й не сказав ні слова.
— Ну, — сказав пан-отець далі, — нині візьмеш собі рискаль і граблі, будеш у саду доріжки прочищати. Знаєш?
— Знаю, єґомость.
— А тепер іди до кухні, най дадуть тобі чогось попоїсти.
Василь аж тепер підняв капелюха з підлоги й пішов непевними, хиткими кроками до кухні.
Сунуться небом сірі хмари з-за Діла на доли та кроплять дрібним холодним дощиком. Потягає вогкий вітер по саду та стрясає сухе листя з галуззя. Сіро,