Що ж я тепер почну без хати, без захисту?
— Га, працюй, роби… що нам до того? — відказали пани.
— Алеж у мене батько старий, зболілий, незарібний… що ж я з ним почну?
— Най-би не пив був, паскудник! — проворкотів Шміло.
— А що нам до того? Довг мусить бути сплачений, — відповіли пани й пішли з Шмілом до війта, щоб докінчити таксації й записати маєток на шинкаря.
Іван лишився дома, розбитий, знищений, без гадки й надії. Всі слова панів були для його серця гострі ножі, що різали й пороли його без милости. Але як смертельно скалічений чоловік звичайно не чує найтяжчої, найстрашнішої рани, а діткливіше чує меншу, так і Йвана найдужче боліли глузливі Шмілові слова: „Най би був не пив, паскудник!“ Ті слова не сходили йому з тямки, крутилися в його думках, мов сичання змії, ворушили і бентежили всі найскритніші закутки, проганяючи спокій, пожираючи надію й сіючи розпуку та гризоту. Довго, довго він стояв насеред обори, поводячи кругом себе блудящими очима, а далі пішов до хати, упав на лавку й гірко заплакав на свою долю нещасливу.
Другого дня війт, присяжний і Шміло, скоро світ, прийшли до Півторакової хати. Війт постояв хвилю, закрутив вуса й оповістив Іванові, постукуючи закованою черешнею об лаву, що пани отаксували весь його грунт з будинками на 280 ринських, а на решту має Шміло
