— А де твій батько?
— Та прошу пана, у єґомостя, слабі.
— А ти знаєш оттого пана? — тут розмовник показав на Шміла.
— Та знаю, то Шміло, — відказав Іван, мнучи шапку в руці.
— А ти знаєш, чого він від твого батька домагається?
— Ні, прошу пана. Або що таке?
— Він каже, що твого батька цілий рік годував, поїв, зодягав, доглядав у себе. Правда тому?
— Я не знаю, прошу пана, я за той час був на службі. Але от люди мені повідали, що правда.
— Ну, пан Шміло показує тут письма, контракти, що твій батько йому попродав, скільки в нього грошей забрав, скільки наїв, напив, усе… На те все свідки є. Ми їх розпитували, кажуть, що все правда. А тепер, небоже, пану Шмілові належиться від вас 300 ринських, знаєш?
— 300 ринських! — скрикнув Іван в страшній тривозі. — Господи ласкавий, а де ж тут нам узяти тих 300 ринських? Т'адже то… страх погадати!
— А, бачиш! — сказав пан, — пан Шміло не може чекати, уряд присудив спродати вашу хату й поле і сплатити довг. То годі, так мусить бути!
Іван остовпів, почувши це. Він як склав руки на грудях, то так таки й стояв довго німий, нужденний, забризканий болотом — образ безнадійної розпуки.
— Згляньтеся, панове, — проговорив він вкінці, на силу видобуваючи голос крізь гарячі сльози, що давили його в горлі. —
