От, десь я ніби стою над ямою, та й дивлюся геть у долину, у глибінь. А глибінь же то така якась безмірна, така темна, що мені аж лячно. А тут мене вже оперізують линвою і попід пахи і в поясі, я стаю в кібель… Ну, — кличе якийсь голос (а хто його знає, відки він!). Корба лишень гур-гур-гур! Дивлюся, а це я лечу на спід, у глибінь, та так поволеньки, лиш трохи колишуся у повітрю.
А надо мною і передо мною, круг мене усюди, і підо мною все ясніше, ширше, простірніше. Дихати легко, свобідно. І сопуху нафтового й капінки[1] не чути. Нічо. Дивлюся, а я вже стою серед якоїсь луки зеленої. Запашні квіти круг мене і трава висока, мотилі літають, бджоли гудуть по квітах і сверщки цвірінькочуть і жовтогрудки колишуться на вершечках бадилля. Любо, простірно, весело. Сонечко гріє з погідного неба. Я так би рад іти кудись, далеко, швидко, та не можу. Подивлюсь на себе, а на мені тота ж сама воском і кип'ячкою замурзана линва, що мене нею опутали, коли я спускався в яму. Я так силуюсь скинути її з себе, так силуюся, так мучуся, ні, не можу.
Аж тут десь-відкись узялася при мені якась жінка. Така вона здорова, розкішна, лиш чогось невесела.
— Ну, що, — повідає до мене, — як тобі подобалася наша сторона?
— А як, — кажу, — ладна сторона, лука хороша, трава буйна, ладна.
- ↑ Капінка — крапилиночка, трошки.
