і заверюх, але життя чисто рослинне, вегетативне. Йому бачиться, що тіло тяжіло на нім, мов камінь, давило й в'язало його, мов залізні пута, довго, відколи затямить. Ба, йому бачиться, що воно ще й тепер тяжить на нім частиною своєї ваготи, путає його останнім вузликом ланцюга… Живо наперед, скидай з себе послідок ваги! Живо наперед! Перерви останній вузлик ланцюга! Воля, воля! Як легко без пут, як весело, ясно, любо на світі без каміня на грудях! Живо наперед! Живо наперед!…
А тим часом хвала Божа йде своїм звичайним ладом. Уже по євангелії пан-отець стає на казання. Його лице ясніє незвичайною радістю. Після звичайного, а тільки дуже сильно й, видимо, з щирого серця сьогодні виголошеного: „Сей день, єго же сотвори Господь, возрадуємся і возвеселимся в онь“, пан-отець приступив просто до оповідання про блудного сина, широко й з притиском вияснив те, що більша радість на небі за-для одного наверненого грішника, як за-для десяти праведників. „І от, християни, — скінчив пан-отець, — перед вами лежить такий син марнотратний, такий грішник, котрий молитвами святих Божих тепер знов навернувся на путь істини. Нині в небі радість велика, нині пастир добрий найшов загублену вівцю, нині й наша громада відзискала назад свого чесного члена. Радуймося й тішмося, християни, бо нема більшої втіхи, як тоді, коли бачимо свого ближнього, що повертає з блудної дороги на дорогу вічного спасіння!“
