— Смійтеся собі, смійтеся, алеж це так плазом не пущу.
— А що зробиш?
— Вже я знаю, що зроблю, але тільки не знаю, чи вам те солодко буде!…
— От, іди старий, іди, не роби з себе дурня, — сказав третій шваґер, плещучи його по плечі. — От ліпше сядь з нами й випий по півкватирці, а що з воза впало, те пропало.
— Сісти то я сяду, — гостро відповів Яць, — і випити… також вип'ю, але від правди не відступлю. Скличу людей, скличу свідків, нехай вони нас розсудять, чи то справедлива ваша робота.
— Ну, що ж, клич, нехай судять! — сказав один із шваґрів, — тільки наперед тобі кажемо, що нам наплювати на той суд. Що нам зроблять? Чи може сами гроші зложать і землю назад одкуплять?
Сказавши правду, Яць Зелепуга про землю й не думав. Боліла його тільки „неправда“ й хитрість шваґрів, її хотів він вивести „перед людьми й перед свідками“, але чи з тої роботи вийде яка користь — навіть думкою в той бік не сягав. То ж слова шваґрові були для нього тим, чим удар п'ястуком межи очі. Захитався й окинув усіх трьох непевним поглядом.
— А, ось воно як: плюєте на людей, на громаду! Юди якісь!… А плював би на вас світ увесь! Батьківську землю продали… й сміються! А щоб вас та земелька свята по смерті з гробів повикидала!
Слово по слові, між Яцем і шваґрами прийшло до бійки, в котрій шваґри так
