своєму чоловікові в посагу других шість моргів землі, межа з межею з його власною батьківщиною. Але по смерти останньої дочки шваґри-багачі почали всякими способами наставати на Зелепугу та його жінку, щоб віддали їм назад ту „родову“ землю.
— На що вам! — говорили ласкаво, — ви вже обоє старі, дітей у вас не буде, доживете свого віку й на тих шести моргах, що вам лишаться, а в нас у кожного дітей багато.
Послухала Євка тих слів, підписала нещасну „цесію“, відібрали брати її земельку батьківську — й зараз же продали її під нафтові закопи. Така зрада до глибини обурила обох Зелепугів.
— Як то панове-шваґрове, — говорив їм Яць, зустрівши їх якось то в корчмі — чи то по-божому та по-людськи робити так, як ви з нами зробили? Чи на те ми вам частину вашої батьківщини відступили, щоб на ній зайди ями копали, а ви щоб мали за що пити?
— Іди, старий дурню! — відказав один шваґер — Ви ж нам при людях відступили, а на що відступаєте, про те не було мови. А раз ви відступили, то поле наше. А раз воно наше, то нам вільно робити з ним, що нам подобається.
— Неправда! — відрізав Яць. — Ми тільки для того вам відступили, щоб вашим дітям було де поміститись. А продати не велика штука, це кожний потрапить.
— Видно, що не кожний, — сміючись відказав другий шваґер, — коли ви не потрапили, тільки ми.