— Еге, не жалуй! Тож то й є, що нема вже кому й жалувати. Пішла моя мила до Пана Бога на склад, а мені тепер усе одно. Небагато там того достатку лишилось, та на якого біса він мені здався! Для кого маю свою працю лишати? Свого роду не маю, жінчин рід… ге, ге, не діждати вам, багатчики, щоб ви мали моєю мизерією втішатися! Краще все крізь горло пропущу… й худобу, й господарство, й землю! Нехай іде, нехай ваше не буде! Ой, бо то ви нам залили сала за шкуру, багачі-клапачі!
Знов урве й затягне пісні, вимахуючи затисненими кулаками:
Один багач у другого
Та й питається:
За що тая голотонька
Напивається?
Ой, най тобі, багатчику,
В очах не стає,
Що голота гірко робить,
Та солодко п'є!
Ледащо хлоп був той Яць Зелепуга. Правда, доки жила жінка, держався він незгірше. Хоч мав усього тільки шість моргів плохої землі, то таки не ходив ні до кого хліба позичати. Двоє їх було: що зробили те й мали. Жили ощадно й супокійно, працювали на своїм ґрунті, то й сусіди їх шанували. Діточок мали кількоро, але повмирали: остання дочка вмерла вже вісімнадцяти літ. Смерті тої дочки була першим ударом, що зробив пролом в щасливім досі життю Зелепуги. Жінка його була з багатого роду й мала в Бориславі ще трьох братів, багатих господарів. Принесла вона
